Місце, де ми знайшли себе

shm-avd-vidguk

Коли я вчилася в школі, мене постійно переслідували два протилежні почуття. З одного боку я обожнювала йти туди, щоб потусити з друзями, любила саме ті уроки, на яких було найзручніше поперекидуватись записочками або пограти в щось, я сумувала протягом канікул і зараз маю теплі спогади про «шкільне життя». Але теплість ця стосується винятково життя, яке проходило на території школи,  але не організоване школою. Зворотній бік ситуації був іншим. Мені було нудно на уроках, хоча давалось все досить легко, але найбільшу відразу в мене викликала нещирість, можна сказати навіть, лицемірство всієї системи. Я неодноразово вступала в конфлікти з вчителями з якихось світоглядних питань. Про права, про справедливість, про дивну необхідність дарувати дорогі подарунки (вчителям та в “районо”), щоби отримати медаль… У школі я завжди відчувала, що бути собою, розвиватися і рости – недостатньо для успіху. Потрібно не тільки це, а часто навіть зовсім не це. З відгуків моїх друзів, діти яких вчаться в державних школах – змінилось поки мало що.

Мій перший син – дуже чутлива людина, на межі з аутичністю. Він багато чого мене навчив, і я дуже вдячна йому за те, як я розвинулася в емоційній сфері для того, щоб зрозуміти його. Весь час, поки він ріс, мене жахала думка, як я віддам сина туди, де витримує не кожен. У мене був сумний досвід перед очима: мій племінник важко переніс навчання в першому класі, але й завдяки пошукам моєї сестри – була цінна інформація про те, що альтернативна освіта в Києві є!

Коли сину було 6 років, ми стали ходити на пробні дні в альтернативні школи, які набирали перший клас. Нічого не виходило. Він так і не сказав жодного слова та чинив страшенний спротив. Було зарано.

Наступного року ми потрапили на пробне заняття до “Школи мрійників”, яка набирала перший клас. І син сказав мені на перерві між уроками: «Мені здається, я зрозумів! Ми тут граємо і одночасно навчаємось, сюди я буду ходити». Зараз він у четвертому класі. І, звичайно, він зрозумів іще багато чого )) . Наприклад, що для того, щоб щось вийшло, треба щось робити)), що за наявності підтримки – складнощі можна подолати, а не тільки їх уникати, а головне – помилятися можна, і ти заслуговуєш на прийняття, який би дивний ти не був. Йому досі вкрай важко писати твори, співати або майструвати – все, що пов’язано із самовираженням і творчістю. Але моєму подиву і захвату не було меж, коли я побачила, що він таки іноді починає це робити!  

shkola-mriynykiv-spilkuvannya

І я точно знаю, що для таких зрушень вирішальною стала особлива атмосфера школи, яку ми із сином відчули ще на пробному дні. Я досі ціную її безмежно, і тепер вже 4 роки сама роблю свій внесок на її підтримку, адже працюю у школі помічницею вчителя))

Головними в цій атмосфері є прийняття і повага. Для мене не мають значення назва методики викладання та статус і заслуги вчителя, не є вирішальними краса приміщення чи наявність сучасного інтерактивного обладнання. У “Школі мрійників” діти відчувають себе дітьми. Цінними, цікавими, потрібними, захищеними. І їм не треба змалечку вивчати якусь незнайому до цього етику спілкування, навчатися «правилам поведінки» і «поважати дорослих» (як часто буває необхідно при адаптації до авторитарної системі в державній школі). Повага присутня в школі як цінність, що визнається всіма учасниками процесу. І вона природним чином з’являється і до дорослих (вчительок, помічниць) і до однокласників.

Я ціную, що в  нашій школі є структура. На мою думку, вона необхідна дітям. Чіткий розклад, уроки та перерви. По-перше, діти не випадають із контексту, коли спілкуються з однолітками з державних шкіл. Вони також певним чином готові в разі необхідності перейти в державну школу та їм знайомі назви предметів, які вони будуть здавати на атестаціях.

Я люблю нашу школу за її домашню атмосферу, прийняття дітей дітьми, за довгі прогулянки та ігри майже на кожному уроці, за цінності, які не треба декларувати, а які природним чином співпадають у батьків, вчителів та, як наслідок, – у дітей)). Зараз у “Школі мрійників” навчаються вже троє моїх дітей. І коли вони розказують про шкільні будні бабусі або іншим родичам, я чую в їхніх голосах гордість і натхнення. І це мене дуууже тішить. Єдине, чому діти можуть протестувати йти до школи – це те, що треба рано вставати)). Також непросто нам сідати за домашнє завдання, але для мене це чудовий інструмент для тренування відповідальності. Ми обрали домашнє навчання, тому вчимося вдома. А школа нам допомагає двічі на тиждень. За що ми їй безмежно вдячні.

Зранку понеділка та четверга вся наша родина – я та троє дітей – їдемо до школи. Вони –навчатися, я – працювати, і кожен з нас при цьому відчуває натхнення та душевну рівновагу. Тож можна сказати, що зараз “Школа мрійників” – це місце, де ми всі знайшли себе!)