Чому ми обрали “школу мрійників”

shm-chomu-my-obraly

Я завжди відчувала, що з державною шкільною системою щось не так. Ще зі своїх шкільних років. При тому, що вчилася добре, була старостою, вважалася «хорошою дівчинкою» серед вчителів, мала респект і уважуху серед однокласників – я аж ніяк не була аутсайдером. Це була одна з центральних київських шкіл. І все одно відчуття системи, яка пригнічує особистість, мене ніколи не полишало, хотілося звідти швидше вирватися на волю, на свіже повітря. 

Сучасна державна київська школа: власний досвід

Пізніше я усвідомила, що наша державна система освіти, зокрема, середньої, просто є одним із втілень радянської системи загалом – і за роки незалежності нічого не змінилося: показуха, гонитва за оцінками, вимоги «результатів» без належної уваги до процесу, уравниловка, навіть коли з’являються нові інструменти викладання, їх часто застосовують на старий лад. 

Словом, система не залишає можливості поглянути на кожну дитину як на унікальний світ, особистість, яка розвивається власними темпами і у власний спосіб, система не сприяє розвитку мислення та творчого підходу, вона не вчить вчитися і відчувати, як це цікаво і як це збагачує, не надихає, не вчить пізнавати себе і спілкуватися. Система висуває купу безглуздих вимог, провокуючи, в кращому разі, винахідливість у способах її, систему, обійти, розвиватися всупереч, проте це шлях небагатьох, в більшості випадків – пристосуванство, а в гіршому випадку – агресивну опозицію (т.зв. «погана поведінка»), саботаж або й апатію.

Одразу хочу сказати, що усе, викладене тут, є суто нашим суб’єктивним досвідом. Критика державної системи освіти аж ніяк не означає нашу неповагу до конкретних працівників цієї сфери. Я маю багато знайомих вчителів середніх шкіл і я ними захоплююсь, проте наш досвід переконливо доводить, що власне система сучасної державної освіти в Україні не створює здорових, сприятливих умов як для роботи вчителя, так і для розвитку учня.

Наш син перший клас провчився у державній школі Києва. Першого вересня не йшов – летів. Вчителі відзначали, наскільки він здібний і сповнений ентузіазму вчитись. За пів року я почула: «Мамо, для чого мені ходити до школи? Я ж там просто сиджу, мене навіть не питають» – дитина добре вчилася, тож її посадили на останню парту, бо вчителька мала підтягувати слабеньких. Його майже не викликали. 

Крім того, я чітко побачила, що відсотків 70%, мабуть, часу витрачається вчителем на вгамування класу, на дисципліну, на «Петренко, сядь!», при чому громогласним тоном, бо ж не чують. Потім перевіряють домашку. Про купу формальних вимог до оформлення робіт, які як мінімум подвоюють напругу, я мовчу. 

Власне, вчиться дитина, в основному, вдома. Вчитель далеко не завжди має змогу пояснити кожному, хто не зрозумів, та й не кожен цей «кожен» може спитати. Ще мене вразило – як в разі проколів у навчанні винними роблять однозначно батьків, а якщо успіхи у дитини – вчитель молодець. Ну звісно, це ж славнозвісні «показники». Обов’язково когось на дошку пошани, а когось на дошку ганьби. Почуття провини і бажання вислужитися нав’язується від початків. 

Син на початку навчального року горів бажанням вчитися, а під кінець року цей вогонь почав помітно згасати. Забив на домашку з математики). «Який жах!! Він же так добре вчився! Підженіть за літо». Пояснила матеріал за два вечори, домашку теж швидко доробив. То яка функція школи тоді? Оцінку поставити?

Окрема тема – це шкільні свята. Для мене це дуже показово. Недолугість і несмак сценаріїв – це одне. Але ж вони нав’язуються дітям ззовні, діти взагалі жодної участі не беруть у їх творенні. Батьки готують костюми, діти тараторять віршики. Приріст творчих здібностей – запам’ятати хто за ким говорить і куди на сцені стати. Нікого не цікавить, чи подобається дітям, чи радіють вони, що вони взагалі про це все думають, що в них розвивається в цьому процесі. Інтелектуальним і творчим можливостям дітей не довіряють, їм треба ззовні нав’язати «правильні і красиві» форми прояву їх самих. Не можна довірити дитині здійснити самостійні кроки у саморозвитку – це ж в результаті не буде відповідати зразкам, затвердженим Міносвіти, мабуть. 

Дивилась я на все це і єдине питання виникало: когось взагалі цікавить, що відбувається у кожної конкретної дитини в голові і в серці? Словом, на Останньому дзвонику, після двогодинної «лінійки» (куди ж без шикувань?) і ще годинного «домашнього» суто класного заходу, без їжі і перепочинку, після вручення безглуздих грамот батькам з подяками вимученою і нервовою від їх нічної підготовки вчителькою, після того, як у всій цій абсурдній круговерті я спостерігала згаслий і відсторонений погляд мого сина – я зрозуміла, що нас тут більше не буде. І почала шукати альтернативу.

Альтернативна київська школа мрійників: чому ми тут

У “Школі мрійників” нас одразу привабили неповний робочий тиждень і вартість. Бо з’являлась нагода висипатись і вивільняти час дозвілля, уповільнити шалений темп загалом. А коли ми із сином прийшли на пробний день, і я посиділа на уроці – сумніви розвіялися повністю, нам захотілося лишитись саме тут. Після державної школи – це просто інший світ: так усе просто і адекватно, так по-доброму і без зайвих абсурдних речей. 

Це був не перший наш пробний день в альтернативних школах, але мене одразу підкорила атмосфера і змістовна наповненість навчального процесу – саме у поєднанні. Тут немає професійних нейропсихологів чи заслужених педагогів, але тут зібрались люди, що перебувають в одному інформаційному і ціннісному полі, читають ті ж книжки з психології, спираються на ту ж теорію прив’язаності, постійно розвивають самих себе і – головне – мають добрі, м’які серця і наділені високим рівнем психологічної інтуїції у спілкуванні з дітьми. 

Окрім того, кожен вчитель є професіоналом у своїй галузі. Це дає саме той ефект від навчання, якого ми прагнемо: у спокійній, дружній, приязній атмосфері прийняття і розуміння у дитини розвиваються перш за все базові навички творчого сприйняття дійсності та критичного мислення, самопізнання, цивілізованого спілкування – коли й іншого чуєш, і себе зберігаєш. 

Дитина вчиться вчитись, а не просто зазубрює «правильні» одиниці інформації, щоб потім отримати за це сумнівну винагороду у вигляді оцінки чи визнання. Тут в принципі не ставлять оцінок і взагалі нікого не оцінюють і не порівнюють. Дитині радісно від самого процесу – це вкрай важливо, адже на все життя у неї має закластися ставлення до навчання як до справи безкінечної, захопливої та плідної, рушійна сила якої знаходиться в самій людині. 

Дитина відчуває, що її базові потреби розуміють і приймають: вона хоче гратись, рухатись, хоче, щоб було цікаво, хоче почуватися захищено і достатньо вільно. Хочеться малювати на парті? На початку року кожен розмальовує фарбами свою індивідуальну парту. Дитину не напружують зайвими вимогами: наприклад, на математиці в початковій школі звертають увагу лише на математику, а не на чистописання (цю сферу залишають українській мові) – тут можна закреслювати, писати на полях, робити обрахунки просто поруч із прикладом – головне, щоб ти вправлявся у математиці. І – о диво! – виявляється, що класі у четвертому діти самі починають викладати свої розрахунки охайніше. Просто час настав. А в першому класі це було для багатьох (як от для нашого сина) просто непідйомно і тільки додавало стресу.

Окремим позитивом є відкритість спілкування між вчителями і батьками: я маю усі можливості знати про те, що відбувається у школі і впливати на процеси. Усе дуже відкрито і толерантно, усе можна обговорити за потреби.

Я забула, що таке безглузда боротьба з вітряками у шкільних чатах чи на батьківських зборах, що таке побоювання шкільного булінгу, що таке нав’язувана необхідність відповідати якимось «зразкам», замість просто бути собою і творчо будувати шкільне життя.

Наразі у “Школі мрійників” вчиться двоє наших дітей. Ми щоразу зустрічаємо їх після школи радісними. Вони із захватом переповідають про нові здобутки і досвіди. Цей запал не минає ось уже три роки. Син має ознаки гіперактивності, а школа його дивним чином зрівноважує. Для мене це дуже показово. Найбільша «трагедія» шкільного життя для наших дітей – це коли необхідно пропустити навчальний день. Міняти школу не хочемо, бачимо багато перспектив.